Кит не спить 🕘 история названий (1)

Серпень – медовий ніж. Все, що вже не твоє, все, що не служить більше – відсікає без вагань і сентиментальності. Переконати щось залишити – марна справа; чесність в ньому доведена до межі, і ні, твої гарячкові запевнення, що якось іще все склеїться – не спрацюють. Він бачив нас таких – ловцями в житі, збирачами зір. Він бачив в нас закоханих і відпустив, і не дозволив в собі жити вічно. Втім, ми не просили прихисток, лише вино, і щоб по серцю не ішов надлом, коли вдихаєш це серпневе небо. Доторк його солодкий, наскрізний і відчутний. Те, що тяжить тебе – не пронесеш таємно, не сховаєш у гудзику на сорочці чи в кишені куртки. Переплавить тебе у рідкий бурштин, смарагдову хвилю моря, свіжоспечений окраєць місяця у вікні. Наберешся стиглості, як інжир, потягнешся вільно в будь-яку зі сторін, як соняшники Ван Гога, виймеш з себе страх, як виймаєш кісточку з абрикоса. Цього буде досить, бо й тебе – вдосталь. Подивись, як легко тепер іти.

Я стою перед тобою тут: я нічийний, шут, випадковий, як вдалий жарт. Я тікав все життя від цього. Легковажність плекав у погляді, легкість подиху – коли прощався (а щоразу прощався!) з тими, хто ім'я моє читав в лініях на своїх долонях. Я повертав серця, які мені приносили, щоб я носив на пальцях, наче перстні. Дивись, я був доволі честним, до волі – спраглим. Слідував правилам, які сам для себе і визначив: не залишати по собі випалену пустелю, не давати марних надій довірливим і вразливим, не вступати ні в бійки, ні в суперечки. Я про себе думав, що я незалежний й гордий. Але такі гострі твої ключиці, я дивлюсь, не в силах відвести погляд. На твоїх ланітах палахкотить світанок, ружа й золото, молоко і мед. Якби я був поет – я б більше ніколи не написав жодного тексту, не було б сенсу, всесвіт все уже передав тобою – що ж, на щастя, я не поет. Навіть тоскно, що зі всіх сюжетів мені дістався такий банальний – ти магічна, а я звичайний. То ось як це, серце хтось надломив, як окраєць хліба, і в розломи заливає гарячу лаву? Я приношу вибачення їм усім, я був неправий. Якщо треба, я готовий сказати це особисто, і служити кожній із них до скону. Але все це потім. Зараз – тріщить вогонь. Я вдаряю в дзвони.

Легкість приходить так: вплітається у подих тиші, яка в цей час звучить музикою, підкрадається з відчинених вікон, виростає у горщику з квіткою на підвіконні, чаїться в одному рішенні, на яке не зважувались так довго, але от – нарешті – розуміють, куди і як. Легкість приходить так: розв’язує тісні вузли, про які думалось, щоб вони все тримають укупі – а насправді знерухомлювали. Здавалось, мали би обвалитись з брязкотом, щоб аж пройшовся стінами гул – та спадають шовково, нечутно, а ледь торкнувшись землі – обертаються вишневим цвітом. Легкість приходить так: вдих тепер на одну секунду довший, ребра розштовхують клітку сонячного сплетіння – лоскотно і вагомо. Птахи, що зимували там розправляють блакитні крила, розлітаються з-під пальців. Ось тобі кольорові ключі. Зелений: постояти на траві босоніж, а тоді пробігтись. Вийти на сонце у короні зі смарагдовим камінням в центрі. Привітати перший зелений росточок на дереві так, як привітав би кращого друга, якого зустрічаєш в аеропорту вперше за довгий час. Жовтогарячий: розсмішити принцесу-несміяну. Торкнутись віями до найяскравішої квітки, яку побачиш в саду. Прилаштувати на небо нове сузір’я (якщо зробити все правильно – усім здаватиметься, що воно там завжди й було!). Сапфіровий: об’їхати озеро на велосипеді. Кидати на фіалки погляди, наче знаєш їх секрет, але нікому не будеш розказувати, бо ти ж їм друг. Відправитись на прогулянку в найдивнішому вбранні, щоб люди, яким зустрінешся сприйняли тебе за хороший знак. Нехай стане легко – легко. Видихай. Відпускай. Бери.

Моя бурштинова здійсненність, моє неможливе диво. Ти є – і це більше, ніж я просив. Але в мене й до тебе прохань ще вдосталь. Будь домом собі, будь собі горою, будь лісом, містом і океаном. Будь найуважнішим своїм глядачем, найлагіднішим критиком. Ніхто ззовні не підійде на цю роль краще. Я так довго виборював тебе з осердя твоїх печалей, що тепер, коли ти розплуталась і зазвучала, почуваю себе дотичним до цієї музики, цієї тиші. Втім, це лише початок. Ти зможеш чесніше, гучніше, вище – перескласти сузір’я, граючись, перевинайти радість, котячі вуса або кісточки у солодущих вишнях. Я писав би тобі картини чи вірші, якби вмів писати картини чи вірші. Але я вмію тільки свідчити і бажати. Сніп нетутешньої радості. Сонячні зайці, що розбігаються з-під твоїх вій. Мушлі, пронесені зі сну контрабандою і на ранок знайдені під подушкою. Дорога, котра виникає у лютому бездоріжжі, варто тобі лише створити намір і зробити крок. Сміх, який розбиває кригу (під нею – уся глибина небес). Одивлення, як спосіб дивитися так, що світ бере за руку й веде показувати свої дива. (Дещо з цього списку я просто свідчу, а дещо – бажаю пристрасно, а значить, що незворотно.) Вибігаєш на вулицю, наяву летиш. Це значить, що ти ростеш.

Кожну весну і кожне літо я готую коробки світла. Складаю в них усе те, що має допомогти впоратися з іншою стороною року. Зараз час відкривати їх. Це не дуже легко, бо пальці зовсім замерзли. Ось, що було в першій коробці: галявина кульбабок, яку я одного дня виявив на задньому дворі свого будинку; веснянки з щік і носа декого, кого обожнюю; сережки з бруньок; день, коли ти розпустила волосся, щоб спіймати спраглий весняний вітер. Починається крижаний дощ. Я продовжую розглядати зібране. Сік шовковиці. Фарби, які ти змішувала, щоб намалювати мою спину. Хруст розламаного, нетерпляче-стиглого абрикоса. М'якоть персика, яку язиком притискаєш до піднебіння. Ковпачок від сонцезахисного спрею, весь у піску. Сузір’я Кассіопеї. Не страшно бути в місті, яке вкривається шаром криги. Гірше – бути в місті, у якому я не можу покликати тебе кататись на ковзанах. Сіль на шкірі, коли виходиш з моря. Чорничний пиріг вечірнього неба. Твій голос у мушлі мого вуха. Листя трави, яке залишає відбитки на шкірі, коли довго сидиш на землі. Звук, з яким лід падає у склянку з м’ятною водою. Сонне пообіддя. Там де зійде сніг, виросте улюблене моє море. Приїжджай набутися біля хвиль.

Колись в цей час я просив див. Тепер я знаю, що це час не для прохань, а для вдячності. В кольорових вогнях вулиць я хочу бути прозорішим, щоб не затуляти нікому цю довколишню ніжність. І ще для того, щоб не утворювати тінь – а давати змогу променю проходити наскрізь і розходитись помаранчевим, жовтим, зеленим, синім. Це не час для поспіху. На кінчиках моїх пальців, на краєчку носа, на вістрях вій – золотичні іскри. Якщо дивитись згори, примружившись, можна побачити сніп ліній. Маю рухатись так, щоб візерунок був виважений і красивий: як танець, усмішка або сміх. Я не соромлюсь своєї вразливості. Я святкую її в сніговому будиночку на улюбленому дереві. Тут гарно писати листи і малювати креслення майбутнього саду. Тут гарно пробачати декому. І гарно – визнати, що не збираюсь декому пробачати. Вага мого поступу – рівна моїй увазі. Кажуть, ті, хто зберігають гарячим серце – кригу перетворюють на бурштин. Він нагрівається, коли стискають його в долоні.

Я був магістром цинічних наук. Майстром крижаного погляду. Найталановитішим на курсі зі знецінюючого підняття брів. Знав більше ста способів обернути на попіл вогонь, що запалював діяти. Як так сталось, що тепер я рахую дні, коли зможу знову тебе побачити? Якими чарами володієш ти, що я тепер по вулицям збираю пір’їни і всю ніч тримаю їх під світлом блакитного місяця, щоб на ранок принести тобі в рукаві синього птаха? В житті не мав потреби дивитись на листя дерев. Тепер по візерунку кори розрізняю, яке це. Прикладаю вухо – і чую шум морів, до яких сягає їх коріння. Як жити з цією вразливістю, з цим серцем – яке і так одне, але має стільки всього вмістити? Навіть якщо не на місці, чи розбите, чи все, чим зайняте – старається достукатись до краси. Я зиму чекав, бо думав, що холод спрацює, як анестетик. Але поки він спрацьовує, як збільшувальне скло – я закоханий в все довкола. Я не просив цього. Не загадував на Різдво. Не вимріював в передсонній тиші. Не уявляю, як жив раніше.

Моя прекрасна мандрівнице, я тримаю тебе за руку – не щоб вести тебе, щоб йти з тобою поруч. Я хочу бачити те саме, що бачиш ти. Хочу, щоб мої ноги відчували той самий рельєф, що відчувають твої. Хочу втомитися з тобою. Хочу принести тобі виноград, коли ми сядемо відпочивати. Хочу, щоб вітер, який дужчає з кожним днем – залишив на нашій шкірі однаковий запах. Моя преласкава пташка, магістерка нетутешніх див. Хочу йти – крок в крок. Не випереджаючи, не відстаючи. Хочу одночасно з тобою завмирати від краси. Приходити в захват від неможливого, коли воно наперекір всьому бере й стає можливим. Хочу обтрусити твою сукню від вулканічного попелу. Хочу з молодого місяця зробити тобі підвіску. Хочу з шуму листя сплести амулет від тривожних снів. Хочу навчити тебе відчувати власне коріння – що сягає глибоко під землю; високо за небо. Хочу від тебе навчитись супити носа й хмурити брови, коли щось йде не так, як задумувалось спочатку (дивним чином після цього все якщо і не починає іти як слід – то, принаймні, докладає усіх зусиль). Казати: “ну, з мене цього досить” і давати ще один шанс – безрозсудливо, милосердно і прекрасно. Діяти без жодної впевненості в результаті, присвячуючи всю себе – лише тому, що серцю від цього стає красиво, а з всім іншим рахуватись не обов’язково. Моя золота подорожня, ніжність моя до тебе немає меж. Авжеж я знаю, що це взаємно.

Входила в ранок, наче одягала коштовну сукню – повітря торкалось тіла з усією неможливою ніжністю. На день мала сотню справ – нагодувати синіх птахів, заплести трави в косу, щоб вітер не збурював м'ятні прядки. Випрати думки й розвісити їх сушитись на сонці. Подіставати голки з кожного серця, яке сьогодні до неї постукає. Вичесати з верхівок дерев хмари, які там заплутались і від образ понабирали блискавок. Знайти чорниці потрібного відтінку, щоб з них зробити гудзики для нічного неба. Причепити на вікно шматок лісового затінку, який знайшла під кроною найвищого дуба. Принести джерельну воду для свого саду ідей. Зважити нові слова, які знайшла дорогою, і ті з них, які не порожні – переплавити в дії. Ввечері випити чай з окрайцем стиглого, солодкого, наче свіжий хліб з медом, місяця. Яблука збиратиме завтра.

Ми собі придумали – працювати знаками удачі. Хтось точно це запропонував перший, але я вже не пам’ятаю хто, та це й не важливо. Важливо – не стояти, йти, бути, відчувати, проходити – щоб наче повз, але не повз, а так, щоб торкнутись радістю – ну плутати з “торкнутись радісно”, бо знаю, декому тільки дай дозвіл, щоб торкатися. З першого разу мало в кого виходить. Але нам вдається майже одразу. Можливо тому, що ми не ставимось до цього, як до справи всього життя – бо це справа кількох життів, хаха! – а можливо тому, що ми просто такі і були завжди. Нам би тільки не стояти, йти, бути, відчувати, входити у звучання – спершу обережно відгукуєшся, а потім сам задаєш ритм. Ми працюємо знаками удачі – всюди, зі всіма, зі всім, чого торкаємось поглядом – тільки не поглядом; для всього, до чого говоримо голосом, тільки не голосом. Це відповідально? Шалено. Красиво? Це ви скажіть. Не подумайте, що це тепер все, чим ми зайняті – ніхто не скасував жодну іншу нашу роботу, в нас, як і раніше, триста тисяч справ, і від протягів шморгає ніс, і кота, якщо ми не погодуємо – ніхто не погодує, а він не те, щоб сильний полювальник… Повно відповідальності, і саме тому нам потрібно не стояти, йти, бути, відчувати, перекладати з неможливого на здійснене. От іще один добрий знак: кожен, хто нас хоча б раз зустрів – вміє тепер теж так.