Гештальт Клуб

​Психічні стратегії виживання бувають дуже різноманітними, але всі вони мають спільну мету - задовольнити одну із базових потреб - потребу у безпеці. 🔸️"Мені складно відмовляти іншим. Коли я змушена це робити, звинувачую себе, що ображаю іншого своєю відмовою", - такі душевні переживання є не рідкісним явищем в кабінеті кожного психолога. 🔸️"Я намагаюся вгадати настрій співрозмовника і якщо він поганий, мені також стає кепсько, виникає бажання зарадити якось незручній ситуації". 🔸️"Я обираю речі, які рекомендують інші - і вагаюсь у власному виборі". 🔸️"Мені не стерпно коли поруч хтось у поганому настрої, здається, що я в цьому винен, хоча розумію, що це не так". 🔸️"Скільки пам'ятаю, змушена підлаштовуватись під інших, поступатись місцем, пропускати вперед, віддавати більше ніж отримувати, з розумінням ставитись і не звертати увагу, бути мудрішою і терплячішою." Потреба підлаштовуватись під інших, вгадували чужий настрій, орієнтувати власний вибір на чиюсь думку - це не позиція жертви - це спосіб організації власної безпеки. Надмірна емоційна залученість в потреби і проблеми інших є вказівником у наш особистий внутрішній світ, який переповнений страхами і фантазіями про те, що нас можуть покинути. Що робити з собою покинутою - невідомо, і від цього стає страшно і самотньо. Страх бути покинутим і потрапити у власну безпорадність та безсилля - це історія не з дорослої частини Селф. Це про когось маленького, безпорадного, справді тотально залежного від іншого - дорослого, який має захистити, вберегти, підтримати.... А що, коли цей дорослий сам демонструє безпорадність, слабкість, нестабільність, сам потребує захисту і підтримки? Дитина, якою б наївною не була, правильно зчитає батьківський меседж - з тобою важко! І так само інтуїтивно почне робити щось, щоб берегти батьків від себе: своєї спонтанності, непередбачуваності, своїх помилок, витівок, проявів агресії. Дитина надто сильно стимулює в собі спостежливість, вчиться контролювати імпульси задоволення та насолоди. Тому що, коли мама розсипається або тато не в собі, задача номер один - вижити, а не якесь там задоволення! Треба завмерти, не дихати, бо твої прояви життєвості можуть надламати і без того надто "крихкого" дорослого або викликати в ньому неадекватний афект. А якщо зникне дорослий, то можу зникнути і я. Коли ми діти, навіть підлітки, ми в тій чи іншій мірі сприймаємо навколишній світ через призму незрілої грандіозності, яка формує ілюзії, що ми можемо впливати на поведінку інших людей, ми можемо впливати на чужий настрій, через нас може статися щось грандіозно хороше або тотально погане. Дитина ставить себе в центр причинно-наслідкових зв'язків. Таке сприйняття для дитини є певною нормою вікового розвитку, але для дорослого це може стати пасткою. Інфантильна всемогутність, а також природна потреба в любові та захисті часто провокують такі союзи, в яких хтось є аб'юзером, а хтось великодушним чарівником, який фантазує, що в нього достатньо магії, щоб "зняти прокляття" і перевтілити чудовисько на принца. Ця дитяча нарцисична частина займає вагомий сегмент Селф, але дає вкрай вузьке розуміння про те хто Я. "Я" може переживати себе в крайніх точках: як беззахисне слабке, покинуте, або як всесильне, яке може усе стерпіти, всіх зрозуміти, усім допомогти. Як би дивно не звучало, але прояви безмежного терпіння, догоджання, власного приниження Отто Кенберг розцінює як прояви збереження власної гідності через присвоєння собі уміння витримувати те, на що інші не здатні. Радісною звісткою в цьому драматичному сюжеті стає момент, коли настає відчуття власного безсилля перед потребою когось, змінити, ощасливити, врятувати. Безсилля є тією гіркою пілюлею, яка змушує через розчарування у фантазіях про власну надлюдську силу прийняти свій реальний розмір і свій реальний вік, який дозволяє організовувати власну безпеку без внутрішньої опції оберігати весь світ від себе. Цитати в тексті не мають авторства, а є узагальненнями у контексті даної тематики. Автор: Ірина Євстігнєєва

​Ще один аспект еготизму Це стан, котрий дещо відрізняється від так званої "Вивченої безпомічності", бо переживається, як страх бути не ідеальним, недостатнім, некомпетентним, чи спонтанним. Супроводжується недовірою у власні сили та можливості, і неможливістю робити помилки. Все повинно виходити професійно, і з мінімальними ризиками та впевненістю в собі, навіть краще. Щоб здивувати світ своїми діями, одночасно бути максимально позитивно оціненим. Формується такий захист, коли у дорослого не було довіри до починань, та способів пізнання дитини. Або хронічного знецінення, чи то просто підтримки, або створення спільно. ❗ Велику роль в цьому грає шкільна система. Бо потрібні хороші показники. Коли пропускається формування нового, і немає підтримки починань. Коли дорослий не витримує проміжного процесу, і видає реакцію лише на результат, коли вимагає, пришвидшує, тисне, і постійно порівнює. Згодом такий "внутрішній"дорослий постійно зупиняє своїм гіперконтролем, і ще більше відштовхує інтенцію до дії. Немає довіри до власного інтересу, котрий згодом може розвинутися в пізнання, та розділення. Бо інтеграція відбувається через обмін, відгук, та повагу до себе і до іншого. А інший, сприймається, одночасно як загроза та потреба бути оціненим. І коли є лише опція бути оціненим максимально з захватом, а інше бачення сприймається, як знецінювання, чи критика, то залишається лише самотність і спустошення. І навіть похвала, чи визнання , "як горохом об стінку", не підтримують. Неможливо взяти. Той, хто поруч почувається знеціненими також. Що дозволяє вийти з цієї еготичної пастки: 🎯Власна історія, що дозволяла пізнавати світ і себе 🎯Інтерес до нового, опираючись на досвід 🎯Прийняття інших форм починань і повага до своїх 🎯Здатність брати підтримку з гідністю Як з цим працювати: 📌Простір та довіра, що клієнт, справиться 📌Вміння бути та проживати розгубленість 📌Знижувати градус сорому перебуваючи в ньому разом 📌Легалізовувати оцінку, та шукати екологічні форми 📌Не давати передчасної підтримки, яка може сприйматись, як очікування 📌Дозволяти собі спонтанність і бути стійким до відторгнення клієнта Автор: @liudmilapidluzhnaia

​Психопати та процес психопатизації: коли співчуття стає слабкістю Світ, у якому ми живемо, дедалі частіше змушує нас ставити запитання: чому жорстокість, байдужість і егоїзм стають нормою? І чи не перетворюємося ми самі — поступово і непомітно — на співучасників цього процесу? Цей матеріал народився з особистого досвіду спостережень і рефлексій після знайомства з низкою художніх та документальних творів, серед яких нещодавні популярні серіали «Мисливець за розумом», "Даммер", «Юнацтво», "Первісна Америка" і книги: "Хижаки. Педофіли, ґвалтівники та інші сексуальні злочинці: хто вони такі, як вони діють і як ми можемо захистити себе та своїх дітей" Анни Солтер; "Соціопат по сусідству" Марти Стаут, художній роман Ґіліян Флінн "Гострі предмети", і, звісно, класика — роман «Володар мух» Вільяма Ґолдінґа. Усі ці твори, на мою думку, так чи інакше занурюють, показують, досліджують тему психопатів і процес психопатизації. Принаймні, так спрацював мій фокус уваги. Хто такий психопат? Психопат — це людина з тяжкими розладами особистості, основними рисами яких є глибокий егоцентризм, відсутність емпатії, маніпулятивність, брехливість, безжальність і нездатність до каяття. Важливо розуміти: психопати не завжди є серійними вбивцями чи ґвалтівниками. Багато з них ніколи не порушують закону, залишаючись в межах соціально прийнятного — і саме тому особливо небезпечні. Психопат може бути чарівним, розумним, успішним. Він уміє зчитувати чужі емоції, хоча не відчуває їх сам — і саме цим користується. Його логіка — це логіка доцільності: якщо щось веде до мети, значить це виправдано («Ціль виправдовує засоби» - оце воно). Зґвалтування, зрада, приниження, насильство — лише інструменти. Усе, що не приносить користі — зайве. Що таке психопатизація? https://www.facebook.com/photo/?fbid=1143706541128419&set=a.475594664606280

​​Освітній проєкт Гештальт Практикум запрошує психологів, психотерапевтів, гештальт-терапевтів та студентів долучитися до наших найближчих подій. Що дає Гештальт Практикум: Доступ до всіх запланованих онлайн зустрічей - лекцій та акваріумів Доступ до записів минулих вебінарів та практикумів (більше 60 записів) Експерти проєкту та розклад найближчих зустрічей: 1 квітня Пітер Філіпсон Лекція "Активний принцип у гештальт-терапії" 14 квітня Пітер Філіпсон Терапевтичний акваріум 25 квітня Ден Блум лекція Тримати руки, які тримають ваші руки: чуйність контакту 9 травня Ден Блум Терапевтичний акваріум Початок всіх подій о 19:00 за Києвом. Лекції проходять в Zoom, з перекладом на українську мову. Запис буде! Вартість участі в проєкт 500 грн/ місяць. Можна підписатись як на один місяць (і подивитись всі записи вебінарів), так і на декілька місяців одразу.

​інструментом опори для самого терапевта, особливо, якщо в його індивідуальній історії тривога і контроль були вагомими фігурами. Це дає можливість подивитись на фігуру гіперконтролю і тривоги як на ранній, можливо, довербальний поклик і спробу відновлення контакту та встановлення близькості з вагомою материнською фігурою. Автор: Ірина Євстігнєєва https://www.facebook.com/profile.php?id=100006198047539

ТІЛО, КОНТРОЛЬ І ДОВЕРБАЛЬНИЙ КОНТАКТ Фігура надмірного контролю в житті клієнта тісно вплетена у канву тривожних почуттів, які сам клієнт часто описує як страх за життя, здоров’я, за майбутнє, страх жити, страх вмерти …. Без кінця можна рахувати страхи тривожного клієнта. Вони насправді мають якесь невичерпне джерело для генерації тривоги і контролю над власним життям та життям близьких людей. Частими супутниками надмірного контролю є приступи паніки, тривоги, які у прямому сенсі вибивають землю під ногами, і стають тим невловимим фантомом на котрий немає жодної управи. Тіло тобі не належить! Воно живе своє життя! Воно робить, що хоче і коли хоче, ти не маєш влади над ним! Це породжує паніку і страх смерті (страх зникнення). Єдине, що тобі лишається – прислухатися до серцебиття, міряти пульс, тиск, і з жахом очікувати наступного “приходу”. В історіях своїх клієнтів бачу, що не обов’язково мала бути якась важка травмівна подія в житті, що сформувала надмірний контроль, але не рідко ниточки гіперконтролю і тривоги ведуть у невербальний досвід. Дуже важко словами виражати довербальну реальність, це поле недиференційованого афекту, в якому когнітивна складова і є самим афектом – емоцією. Та все ж лишаються деякі вузькі щілинки, через які можна спробувати зазирнути у світ раннього психічного досвіду. Дорогу туди може допомогти вказати ПРОЕКТИВНА ІДЕНТИФІКАЦІЯ. Не буду зупинятись на її визначенні, важливо лише наголосити, що цей захисний механізм “вигаданий природою” задля дуже важливого досвіду, який має відбутися у ранньому віці дитини – формування відчуття безпеки і власного існування через “примітивний контроль” над значущим об’єктом – матір’ю. Таке собі ілюзорне, незріле відчуття, яке переживає дитина, ніби-то матір (об’єкт) належить їй і дитина може робити маніпуляції з матір’ю задля власної безпеки та задоволення своїх потреб. І якщо матір піддається цьому незрілому “контролю” збоку дитини і є доступною, щоб бути “з’їденою, поглинутою і присвоєною”, тоді почуття внутрішнього наповнення матір’ю допомагає дитині формувати відчуття власної безпеки, впорядкованості у світі і дає право на життя. Але якщо матір недоступна, або занадто експресивна, непередбачувана, хаотична, тривожна, нестабільна? Старання і спроби дитини викликати необхідну для неї поведінку у матері зазнають поразки. Основний афект, який буде присутній в такі моменти – це страх у найпервиннішій своїй формі – страх зникнення. Матір тобі не належить! Вона живе своє життя. Вона робить, що хоче і коли хоче, ти не маєш над нею влади! Бути нерозпізнаним в очах матері, не отримувати достатнього позитивного емоційного відгуку від неї, “емоційне випорожнення” матері у бік дитини створюють відчуття неконтрольованості матері, що в свою чергу генерує почуття небезпеки і страх бути “поглинутим” матір’ю. Щоб з цією “загрозою” впоратись дитина може нарощувати емоційну дистанцію, аби її саму не “поглинули”. Емоційна дистанція до матері дивним чином може проєктується на власне тіло, коли доступ до нього також стає проблемним, втрачається чутливість і зв’язок з ним, як колись був втрачений емоційний зв’язок з матір’ю. Тіло тобі не належить, воно поза зоною доступу, його неможливо заспокоїти і приспати тривогу. Хто переживав ПА чи наради тривоги знають цей ефект відчуття неконтрольованості власного тіла, що запускає нову хвилю тривоги. Проте, потреба “поглинути” значущого іншого в дитини нікуди не зникає, вона вкрай важлива в перші роки життя, і на ранніх етапах розвитку є ледь не єдиним доступним способом дитини до встановлення контакту і близькості з дорослим. Цей контакт дитиною вибудовується через фантазійне відчуття “контрольованості, передбачуваності і доступності” матері, яка відгукується на емоційні і тілесні прояви дитини. Якщо таким стосункам важко розгорнутися, тоді контроль і тривога можуть ставати сигналом не лише небезпеки, а й довербальним закликом до возз’єднання з матір’ю і відновлення зв’язку через примітивний контроль, який був втрачений, або взагалі не відбувся у ранньому досвіді дитини. Такий фокус на тривогу і контроль може буди додатковим

Робота з психотерапевтичною групою в гештальт-підході – окремий і великий напрямок роботи, який включає значну теоретичну і практичну базу. В цій статті я розгляну комплексний підхід до роботи з групою, який одночасно включає три перспективи роботи – робота з внутрішньою феноменологією учасників, робота зі стосунками (реляційний підхід) та робота з польової парадигми. Врахування, використання та переключення миж цими трьома перспективами дозволяє бачити групові процеси більш об’ємно та відкриває широкі можливості для усвідомлення неочевидних процесів і зв’язків між процесами. Але спочатку давайте поговоримо про те, що таке гештальт-група, для чого вона потрібна та чому важливо пам’ятати про принцип холізму. Продовження за посиланням: https://surl.li/kwbslt

Залежність та РДУГ Серед особливостей людей, які мають риси РДУГ, є як креативність, допитливість, почуття гумору, нетипове мислення, нон-конформізм та сміливість, швидкість реакції, які роблять так, що, наприклад, підприємців серед людей зі РДУГ в 6 разів більше, ніж серед решти популяції. А є і особливості, які роблять мозок людини зі РДУГ дуже “вразливим” до розваг та адикцій (залежностей). Як так стається? Цьому сприяють 4 особливості: 1. Мозок людини зі РДУГ має трішки іншу систему підкріплень, ніж мозок нейротипової людини. За одну і ту саму дію людина зі РДУГ може отримувати більшу “винагороду”, ніж людина без РДУГ. Класні речі в житті – набагато більш класні! (“fun things are more fun!” – Dr. K) В тому числі ті, які викликають залежність. 2. Водночас він (мозок людини зі РДУГ) має складнощі з тим, щоб інкорпорувати в картину світу наслідки та затрати на досягнення мети. Наприклад, чому б мені не напитись сьогодні ввечері? Дуже просто, бо завтра в мене буде похмілля, а також це може мати негативні наслідки для здоров’я. Або якщо я буду грати в ігри сьогодні весь день/дивитись ютуб/тікток/переписуватись з друзями, то я не підготуюсь до важливої зустрічі. Але мозок людини зі РДУГ значно гірше інкорпорує ці наслідки в оцінку ситуації. (Лишень подивіться на ці два пункти! Вони, мабуть, і є причиною, чому, наприклад, серед підприємців люди зі РДУГ зустрічаються в 6 разів (!) частіше, ніж серед решти населення. Схоже, це люди, які ладні робити те, що інші назвуть неможливим або не вартим затрат) Продовження: https://surl.li/rlnwex

​– Мам, у мене сенсорне перевантаження! – іноді гукає мій син, мімікруючи під мене, звісно ж. Бо це та фраза, яку я часто повторюю як гіперчутлива (або високочутлива, хоча це й не тотожні поняття) людина. Уявіть собі, що якоїсь миті зовнішні стимули стають настільки нестерпними, що ви відчуваєте кожен новий звук чи спалах світла як краплі окропу на вашу шкіру. Так, це дуже неприємно. І так, від цього хочеться сховатися якнайшвидше. І так, це відчуття, ніби ви на межі й ось-ось зірветеся… Термін гіперчутливість використовується для опису підвищеної реакції на стимули, як фізичні (світло, звук, запахи), так і емоційні. Це може бути симптомом певного стану (наприклад, розладу сенсорної інтеграції, аутизму чи РДУГ). Гіперчутливісь вживається більше в медичному контексті і, як бачимо, може бути супутницею нейровідмінності. Натомість, високочутливість – це скоріше риса темпераменту. Люди з високочутливістю глибше обробляють інформацію та емоції, схильні до підвищеної емпатії, творчості, сприйняття деталей. Високочутливість не потребує втручання. А ось гіперчутливість, іноді, так. Коли найчастіше проявляє себе гіперчутливість? У шумних приміщеннях або вулицях, коли від звуків нема куди сховатися: ремонтні роботи, газонокосилки, звуки клаксонів… Це ж стосується постійного дитячого “мамкання”, коли від кожного “мааам” хочеться зіщулитися, бо стає фізично боляче. Коли надокучливі стимули світла: блимають прожектори, мерехтить лампа... Коли запах вибиває з колії: сильні парфуми, запах хімікатів. Коли забагато дотиків, наприклад, дитина весь час лізе на руки, або собака вас тицяє носом і грабає лапою… Мої діти вже дорослі, але мене досі аж пересмикує, коли згадую ці постійні мамкання та смикання – мене тоді “виносило” весь час. Бо найгірше для гіперчутливих людей – це коли кілька стимулів накладається. Дослідники, котрі вели щоденники спостереження основних зривів у нейровідмінних дітей в школі, помітили, що це найчастіше стається на уроках фізкультури: коли відлуння криків від стін, запахи і постійні штурхання/дотики. Що відбувається, коли стимулів так багато, що людина не здужає їх витримати? Може статися зрив від сенсорного перегрузу. Цей зрив називається мелтдаун (meltdown) – неконтрольований стан, коли людина може кричати, плакати, вдаватися до (само) агресії, або ж – навпаки – завмирає та відмикається від світу. Мелтдаун можуть спричинювати як сенсорні, так і емоційні перевантаження. Якщо ви бачите людину під час мелтдауну - не треба до неї торкатися, обіймати, тормосити, окликувати. Найкраще - усунути джерело стимулів або ж, за можливості, вивести людину у тихе приміщення. Ні в якому разі не треба її фізично обмежувати! Що робити, аби не доводити до мелтдаунів? Окрім згаданого мною способу попередити оточуючих вербально (“У мене сенсорне перевантаження!”), що сигналізує про те, аби вас перестали бомбардувати словами, зверненнями, фізичним контактом, можна ще спробувати кілька способів: 🌞 Поважати свої особливості: знаючи, що вас “виносить” від надміру інформації або сенсорних стимулів, старайтеся уникати таких ситуацій. 🌞Заспокоїти себе ванною (не душем, бо цівки води теж надто стимулюють шкіру) у тихому приміщенні: вода огортає та відгороджує вас від зайвих стимулів, а замкнені двері є фізичною перепоною до того, аби вас хтось тормосив. 🌞Обмежувати потік інформації: регулюйте свою залученість у читання новин та соцмереж. 🌞 Використовувати зовнішні девайси: шумопоглинаючі навушники та темні окуляри можуть бути гарним рішенням. Багато нейровідмінних людей ховаються від світу за великими навушниками, і це не про неповагу до оточуючих, це – про турботу про себе. 🌞 Звернутися до грамотного психолога або коуча задля вироблення індивідуальних стратегій співжиття з гіперчутливістю. А взагалі, гіперчутливість — це не недолік, а особливість, яка, за належного управління, може стати джерелом сили та глибокого розуміння себе, оточуючих та світу.